Інструмент Доступності
Мамо, не плач…
Я просто трохи втомився від бою.
Тут тихо тепер,
тільки вітер говорить зі мною.
Тут пахне землею
і димом холодних доріг,
тут зорі такі,
наче хтось їх запалює з ніг.
Я йшов за свободу,
за поле, за рідні сади,
за тиху ріку,
де тихе дитинство лишилось в саду.
Якщо я не прийду,
ти не клич мене в темряві знов.
Я просто став небом…
Я просто залишив любов.
Не плач, моя мамо,
земля мене тихо приймає,
вона, мов долоня твоя,
над втомленим сином тепло розкриває.
Я чую, як вітер
над житом сумним проліта,
і кожен той подих
мені твоє слово чита.
Не плач… Бо я знав,
за що піднімав свою зброю,
за правду просту,
що не схилиться навіть в неволі.
За тиху Вкраїну,
що в серці горить, як свіча,
за мамину мову,
яку не скують ні страхи, ні журба.
Бо навіть коли
нас накриє холодна земля,
у пам’яті людській
не згасає священне ім’я.
І може колись,
коли стихнуть гармати і грім,
ти вийдеш у поле
і станеш на стежці старій.
І вітер торкнеться
твоїх посивілих долонь,
то я повернуся
у шепоті стиглих пшениць.
І тихеє поле
знов сонце до неба здійме,
бо кров, що пролита,
у пам’яті вічно живе.
І знає земля,
що приймає синів у журбі,
народ, що за правду стоїть,
ніколи не втратить душі.
Тож мамо, не плач…
коли ніч над селом промайне.
Я просто став вітром,
що тихо додому верне.
І там, де ти станеш
у ранній туман край воріт,
я буду у небі,
я буду у світлі зеніт.
Бо тих, хто за правду
стояв до останніх доріг,
не вбити ні кулею,
ні темрявою минулих віків.
Петровцій Ангеліна Василівна
здобувач вищої освіти інституту заочного та дистанційного навчання
Національної академії внутрішніх справ
м. Іршава Закарпатської обл.
